У квітні 1986 року десятки тисяч українців вступили у смертельний поєдинок з невидимим ворогом — радіацією, що потрапила в повітря після вибуху на Чорнобильській атомній станції…
«Це неприйнятне місце для будівництва…»
Рішення про спорудження Чорнобильської атомної електростанції ухвалив Київський обком компартії Української РСР. Офіційно. А неофіційно розмістити її всього в кількох десятках кілометрів від багатомільйонного Києва «порадила» москва. Так принаймні стверджував покійний Президент України Леонід Кравчук, який був на той час далеко не останньою людиною в компартійній ієрархії Української РСР і володів відповідною інформацією. Втім, слова Леоніда Макаровича неодноразово підтверджувалися й іншими обізнаними людьми. Вища українська партноменклатура розуміла всю небезпеку такого «сусідства», але заперечити «старшим товаришам» ні в кого не вистачило сміливості. Окрім тодішнього президента Академії наук УРСР Бориса Патона. Але й він, попри величезний авторитет як в наукових колах, так і серед кремлівського істеблішменту, не зумів переконати москву у згубності такого рішення.
І в 1972-му році почалося, як писала преса, «грандіозне будівництво у сфері атомної енергетики». Незабаром кдб Української РСР, який контролював це будівництво, почав повідомляти вищому партійному керівництву республіки про «систематичні порушення технології провадження будівельно-монтажних робіт». Наприклад, у січні 1979 року чекісти писали до цк кпу УРСР:
«За оперативними даними, на окремих ділянках будівництва другого блоку Чорнобильської атомної електростанції (АЕС), мають місце факти відходу від проєктів та порушення технологій ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків». Якою була тамтешня реакція — невідомо. Натомість відомо, що таких «сигналів» вище партійне керівництво отримувало десятки. Про це свідчать розсекречені архіви кдб УРСР. Врешті решт наприкінці квітня 1986 року тодішній партійний господар України Володимир Щербицький отримав доповідну записку наступного змісту:
"26 квітня 1986 року в 01 годині 25 хвилин у приміщенні 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС при підготовці його до планового середнього ремонту стався вибух із наступною пожежею, яку невдовзі ліквідували. Від вибуху завалився шатер перекриття реакторного і дах машинного залів, загорівся дах 3-го енергоблоку, через що останній аварійно зупинили. До 6-ї годині того ж дня пожежу на даху цього енергоблоку також ліквідували. Проводяться роботи із локалізації епіцентру аварії із використанням вертольотів. З цією ж метою залучені війська радіаційної і хімічного захисту.
Станом на 8 годину ранку 28 квітня радіаційна ситуація характеризувалася рівнем радіації гамма-часток: на 3-му і 4-му енергоблоках 1000–2600, на окремих ділянках в межах міста — 30-160 мікрорентгенів на секунду. Здійснюються заходи з недопущення розповсюдження панічних чуток і тенденційної інформації".
Щоб читач краще зрозумів всі наслідки катастрофи, скажу, що рівень радіаційного забруднення, відображений у доповіді, перевищував допустимий у сотні разів!
За радянських часів вважалося, що в усьому винен персонал станції. Ця точка зору домінує і в сьогоднішній росії. Ба більше, «розкручується» кремлівськими пропагандистами, мовляв, на АЕС працювали українці-нездари, з вини яких і сталося це лихо. Але що ще можуть казати ці виродки, які заробляють гроші на тотальній брехні і тотальних маніпуляціях? Можна навести десятки документальних підтверджень грубих порушень під час спорудження Чорнобильської АЕС, задокументованих кдб під грифом «цілком таємно», що зберігаються в галузевому архіві СБУ і які автор особисто читав. Але мова не стільки про процес будівництва, скільки про ліквідацію наслідків катастрофи, людей, які вгамовували атомного джина.
«Навіть дозиметрів на всіх не вистачало…»
Сьогодні мало хто знає, що в ті тривожні весняні дні на Чорнобильській атомній міг статися ще один вибух, який — за висновками закордонних експертів — був би «катастрофічним не лише для України, а й усієї Європи». Річ у тім, що коли в горловину реактора було скинуто тисячі тонн різних матеріалів, виникла ймовірність того, що його бетонна основа, на якій він і тримався, може проломитись. І тоді б обломки блоку могли б потрапити у ємність з водою, що була внизу, спровокувавши новий вибух. Для того, щоб цього не сталося, потрібно було — для зливу води — пробити отвір. З числа цивільних фахівців охочих добровільно взятися за цю роботу не виявилося. Бо всі ж розуміли, чим це загрожує. Тоді підлеглі Володимира Гребенюка капітан П. Зборовський, молодші сержанти П. Авдєєв, Ю. Коршунов, проклавши труби і установивши насосну станцію, понад добу відкачували воду…
Протягом кількох місяців військовики дезактивували близько одного мільйона квадратних метрів внутрішніх приміщень головного корпусу станції, опрацювали спеціальними розчинами сотні тисяч квадратних метрів інших будівель, вивезли майже 30 тисяч кубометрів радіаційного ґрунту, а близько 200 тисяч квадратних метрів території станції покрили залізобетонними плитами.
Учасників ліквідації держава не забезпечила як слід навіть елементарними засобами захисту.
— Не повіриш, але в нашому підрозділі навіть дозиметрів не вистачало, — розповідав мені Олександр Завгородній, який потрапив на ЧАЕС наприкінці квітня 1986 року, тобто за кілька днів після вибуху. — Тож скільки впіймав тієї клятої радіації — невідомо. Дивуюсь, як з таким «букетом» хвороб стільки прожив!
Довідково. Витяги з донесень командира батальйону, особовий склад якого брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, вищому командуванню:
«Люди втомилися. Скаржаться на нудоту, головні болі і нудоту. Кілька осіб знепритомніли, і їх спішно відправили до Іванківської лікарні, де їм відразу надали допомогу.
«Не вистачає протигазів, комплектів спеціального одягу, через що доводиться зменшувати перебування людей поблизу 4-го енергоблоку та інших об’єктів станції, де рівень радіації перевищує допустимий у 30–40 разів».
«Техніка не витримує навантажень і виходить з ладу, солдати замінюють її на іншу і продовжують працювати, розгрібаючи завали і дезактивуючи промислову територію станції».